Історія вибійки

500 років до нашої ери. Месопотамія. Зрештою, цими 2 реченнями можна почати та закінчити статтю про історію вибійки.

Якщо коротко перейтися по історичній та географічній хронології, то швидко доберемося до України:

 

 

• Індія – є давнім виробником вибійчаних тканин. Там знайдені дерев’яні блоки з орнаментами.

• Китай – в 400 років до н.е. прикрашали тканини технікою вибійки, використовуючи земляні пігменти. 

• техніка добралася до Японії в 3-4 ст. до н.е.

• згодом тканини, прикрашені вибійкою завезли до Європи через подорожі та торговельні зв’язки з арабськими купцями.

 

Україна! – вибійкова техніка з’явилася в 11 столітті. В розкопках городища в селі Райках на Житомирщині знайдено кам’яну плиту в формі кружечка із круглим держачком на верхній стороні. На нижній стороні є вирізьблений орнамент. Це є вибійкова плитка для декорування тканин фарбами. А також на Чернігівщині виявили клаптики тканин з елементами вибійки з 11 століття.

 

Відомо, що ручна техніка вибійки була поширена серед древлян, в часи Київської Русі. Поки між древлянами та Князем Ігорем, а пізніше Княгинею Ольгою не виникло відоме «палаюче непорозуміння», древлян знали, як добрих майстрів з «крашання» – фарбування домотканого полотна. 

Тому таких майстрів називали «крашенинниками», від словосполучення «крашена тканина», «крашенина». Після того, як полотно було пофарбоване його декорували орнаментами.

 

 

В 15 столітті місто Кролевець, Сумська область, вважалося центром вибійкового мистецтва. Бо саме тут майстри покращували техніки, вигадували нові узори. Так згадують за стилізованих птахів, дерева, квіти, квадрати та ромби, пов’язані з культовими обрядами народу – все це зображали на тканинах.

 

Вибійку використовували для прикрашання побутових речей: подушки, перини, фіранки для вікон. Звісно, для одягу. Чоловікам наносили смугасті чи картаті мотиви на штани. А жінкам – квіти, листочки, геометричні фігури, птахи тощо – на спідниці, запаски та ін. 

В 19 столітті вибійка полюбилася на заході України, на Яворівщині, Львівської області.

Тут використовували лляну, конопляну, зрідка бавовняну чи шовкову тканину як полотно для візерунків. А взори наносили фарбою з натуральних барвників:

  • чорний із сажі шпилькових дерев
  • червоний – з комашок червцю
  • синій зі суміші індиго й олив’яного білила
  • коричневий з суміші охри й олива.

Для відбивання двох або трикольорових орнаментів виготовляли окрему дошку для кожного кольору.

На яворівських спідницях можна було роздивлятися сюжети: тут цілі композиції з рослин, гілочок, пелюстків, фруктів чи грибочків.

Ще з цікавого було у бойків. Тут майстрів, що займалися вибійкою, називали «димкарами» або «малярами». Бо ті переважно з вибійкових тканин шили спідниці на щодень. Така спідниця називалась у них «димкою»

 

Дякуємо за допомогу у підготовці  статті  Дутці Вікторії, кандидатці мистецтвознавства, доцентці кафедри декоративного мистецтва Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва