Я була тут два роки назад на старому ендуріку з Яріком і Сашиком, ми катались даунхіл. Приїхала на старій резині, контактах без топталок та захисту на спину-лікті-шию , вважаючи що я вже все бачила в цьому житті ще в Карпатах. Стерла колодки на перших двох спусках, відбила ноги до синців по площі на відстоків 30, лопатку, лікоть, пальці правої руки, вивернула коліно, зламала аморт і ясно що обдерла свій старий спеш об кримські камінці, на диво тільки це. На кожному підйомі мене нудило і паморочилась голова від страху падіння, та я щохвилини усвідомлювала що це – найсолодша мить мого життя. Краєвид, страх, вітер, біль, сонце, спека, море змішались в якусь дивну на смак мікстуру, яку я не можу забути – це щось схоже на перше нещасливе кохання. На третій день я вже не могла ходити,  на спусках молилася про фізичну цілісність, після падінь не могла закріпитися в педалі бо не дозволяв кут нахилу грунту, хлопці чекали мене на трасі по 5 хвилин кожні 200-300 метрів, а коли маршали малювали червоною фарбою найгорстріше каміння я бачила замість тих поміток кров. Ми їхали звідти і в мене було враження, що я покидаю рідний дім. Наступного 2014го поїздка на Ай-Петрі відмінилася. Леоганг не замінив мені її.

Processed with VSCOcam with c1 preset

Кордон. Нас пропустили по виділеній окремій лінії. Водій попросив вийти і розібрати свій вантаж.  Паспортний контроль треба було перейти пішки, з другої сторони вже чекав інший автобус. Ніч, прикордонники, заповнення міграційної карти та люди, обурені новими правилами проїзду, холодний вітер, темно, жінки з дітьми, літні люди – витверезник. Друга доба в дорозі, мені було байдуже на незручності, я вже була там – в своїх майбутніх пригодах. Кожна хвилина на вагу золота. Пам’ятаєш? – вигадала: забути про страх і лінь і не дати собі зупинитися.

Кажуть, що люди не повертаються з подорожей такими. як поїхали. Лягали рано, вставали теж, спали вдосталь, засинали швидко, слухали ліс, вивчали його жителів, загубили лік часу й дням, рідко знали годину, втратили метушню – людей, мобільні телефони, інтернет, будь які зайві подразники, харчові барвники, неприродні запахи, штучні смаки. Наша панорама ліворуч скелі праворуч море. В ці дні все здавалося особливо яскравим – теплий душ з пляшки, холодне море, стрімкий вітер, палаюче сонце, смачна їжа. Було й страшно і трохи солодко – дні, коли дякую за прожиті хвилини перед сном кажеш особливо щиро. Десь зразу після приїзду, я загубила відчуття температури: ставало то дуже холодно, то дуже жарко, може це була акліматизація? – ніколи не знала це явище в лице. Дуже дивні відчуття на стіні: в спину пече сонце і обдуває холодний вітер одночасно, і ти не знаєш, – знімати одяг, чи вбирати. Я допетрала, що щось не так вже аж тоді, коли йшла в короткому топі покупана з моря, а на зустріч їхали машини, люди сиділи в пуховках. Та було пізно, десь якраз в цей момент мене вже забирала слабкість.
Ввечері ми пили чай з печивом, та шукали в капцях скалапендру, зранку прокидались виспані без будильника (бо звірі вдосвіта робили “джунглі”), снідали та йшли на гору. Поступово я почала помічати як заспокоююсь та послаблюю хватку жизні, свідомість очистилася.
На третій день посильних маршрутів Діма взяв мене на ФорКант.

Processed with VSCOcam with c1 preset

Схема наша проста. Є лідер та страхуючий. Перший лізе першим з нижньою страховкою.  Має все знати, мати досвід, швидко лізти, швидко приймати рішення, чітко давати команди. Пролазить дистанцію до 60 метрів (довжина мотузки), прокладаючи на шляху проміжні точки страхування. В цей час його страхує страхуючий. Коли лідер пролазить мотузку то організовує проміжну станцію страхування, а страхуючий лізе те саме і ше збирає по дорозі все залізо (проміжні точки страхування), але з верхньою страховкою, це легше. Головне – не погубити відтяжки! І так до самого верху. Діма був завжди першим, я друга. Щьолкати не можна обидвом, та на першому відповідальність набагато більша. Вірила я йому стопудово, зразу вирішивши для себе, що якшо він затупить то я пробачу. Ходили ми маршрути висотою до 300 метрів. Скелелазіння – спорт амбітний, безпомилковий, з традиціями. В цій справі є купа нюансів, Діма вчив мене, шо знав – я питала, бо було цікаво. Мотузки, вузли, кути, станції, карабіни, закладки, відтяжки, страхуючі пристрої, сила ривка, команди. Ніби нічого складного. Та й ми лізли.

Processed with VSCOcam with c1 preset

Страх висоти зник одразу – бо то вже шо 10 метрів летіти, шо 100 – однаково. Коли пробуєш новий спорт – головне – не встигнути оцінити, що для тебе посильно, а що ні, закрити очі і ступити перший крок. Я ж не могла посеред маршруту відв’язатися й піти додому! А ще бачила перед собою приклад, шо все можливо, принаймні для нього. Він вибирав мені пригодницькі маршрути.  Єдине, що мене страшне дратувало – це моя хвороба. Мене затягнуло остаточно, коли небо затягнуло хмарами. Організм дав збій, Дім казав шо тіло протестує проти нагрузки і хоче відпочивати, але відпочивати не хотіла я. Ввечері вже геть не було сил, і, засинаючи, я свято вірила, що вже завтра зранку я точно прокинусь здоровою. Та щоранку затачувало все більше. Слабкість, що поробиш, такий синонім поїздки, витягнулася я вже вдома, дописуючи останні рядки цього оповідання. Соромно купатися взимку в озері, і так попасти, Чернікова.

Processed with VSCOcam with c1 preset

Processed with VSCOcam with c1 preset

RedFox

Згодом ми сходили на RedFox. Старт – 75 метрова плоска скеля, дві станції посеред неї. Перші три мотузки пішли трохи напружено, цю частину я б хотіла лізти вже вміючи це робити. На фініші прийшло розуміння що вилізти можна на будь що, кут нахилу 70″ ще можна йти просто нагружаючи носок, і тепер все, що мало хоч якийсь рельєф, здавалось ультрапростим. На RedFox я стерла пальці. На RedFox я подумала, що ходити на роботу насправді – відпочинок.  На RedFox я вирішила, що по приїзду додому зайду в квартиру через балкон(5).

RedFoxView

Processed with VSCOcam with c1 preset

7

- Горы живут – сказал Дима, когда у меня вывалился камень из под ног и покатился вниз с грохотом забирая с собой еще лишние.

– Это надо быть сильным невезунчиком. Просто люди допускают ошибки и умирают. – прокоментировал на старте «Семерки» две посмертные таблички.

Я понимала, что это скорее всего последний мультипитч в поездке – послезавтра мы планировали покинуть побережье. Наверное поэтому мое сознание все-таки решило испытать немного страха. Маршрут состоял из 11 веревок, на конце 5 мы подобрались к небольшой пещере. Путешествие начинало напоминать мне приключения Тома Сойера.

- Давай отдохнем немного?- предложила я.

- Если пойдет дождь здесь можно переночевать.

Мы двинулись дальше. Стертые пальцы все-таки мешали – пластырь не держался и не держал меня на скале. Заклеянные руки посыпала магнезией, впервые пользуясь ею, в надежде на хоть какое-то сцепление с камнем.

- Еще помучаемся…

Несколько раз меня посещал непроизвольный полуистерический смех при виде части маршрута, которую надо было пройти и мысленной попытки сопоставить ее сложность и свою физическую подготовку. Спасемся – говорил Дима. Я искренне начала заливаться смехом под небольшим карнизом с щелью слева, после того как оценила сколько времени у меня займет этот участок. Кажется, на этот раз я приложила все усилия, чтоб не слететь, но не удалось. Если чесно, то вряд-ли у меня были шансы пройти его чисто.

Особенно не хотелось улететь с траверсов. Дальше было – знаешь, даунхилл показался детской песочницей. Ну разве видел кто-то на старте даунхильной трасы посмертные таблички?

-Здесь пролезешь аккуратно – а за камушком тебя будет ждать закладочка, когда зайду за перегиб, меня не будет слышно, выберу веревку- подождешь немного и полезешь.

Здесь пролезу аккуратно, а за камушком меня будет ждать закладочка… Ноги начинали немного труситься и это мешало на них нормально держаться. Что меня пугает – мы уже были на такой высоте. Последняя полка, опять смешно стало.

- Черникова, прекратить истерику!

- Дима, мне надо тебе признаться в двух вещах: первое – это то, что я бралась за оттяжку там, внизу. А второе – мне страшно.

Я хотела стать просто двумя ногами на хотя-бы небольшой, но устойчивый участок земли. До яйлы оставалось не больше 25 метров.

- Спасибо что пустила нас  – он погладил скалу, как живую? На меня опять навалилось чистое сознание, и опять хотелось остаться совсем одной, вот прям тут, наверху, без лишних слов и телодвижений. В Форосе в ту ночь был очень теплый ветер.

Діма.

Я мала здогадки, що він – затятий, на своєму, та просто не згадує про це щопять хвилин. Я неочікувано вгадала – так воно й було. На фініші раз сказав: «В очередной раз спаслись» – щиро, а я, пам’ятаю, подумала – хіба в нас були варіанти? Він казав що я це все забуду – оці пригоди, тільки перетнемо кордон додому, і все зникне як сон, всі спогади і враження. А я мріяла витягнутися з хвороби, бо вона дістала мене, підступна сучка! Та, засинаючи, фізична пам’ять тіла посилала імпульси в мозок, чи що? Чи то мене знов затягував якийсь новий екстремальний вид спорту, от халепа, Люба, ти ж не встигнеш все, ну все-все на світі.  Діма готував їсти, грів мені воду коли я хвора знову хотіла купатися в холодній, вчив, розказував, ділився. Я легко попадаю під вплив, я знаю. Саме тому мені треба чітко знати, чого я хочу, завжди, щоб не сплутати свої бажання з чужими. Але тримати руку на пульсі увесь час – нереально. Принаймні деколи треба попасти під вплив, просто попередньо обрати, під чий саме.

Скеледром в Нікіта.

Processed with VSCOcam with c1 preset

Processed with VSCOcam with f2 preset

Дім вирішив мені показати різні типи рельєфів. Скеледром в Нікіта був природнім – дарує ж Бог комусь такє. Але він був слизький, мов намащений олійкою для дитячої шкіри, не тримав ноги. І це було неприємно. Халееепаа….хіба ж то не я ще вчора мріяла засинаючи знов видряпатись кудись?
- Ты можешь тренироваться здесь каждый день и не сотрешь себе пальцы – переконував і пояснював, та мені стало нецікаво.
- Мені не подобається, Діма, можна я злізу? (То коли ти не на маршруті можна дозволити собі таку поведінку)
- Нихрена! Смотреть под ноги, за оттяжки не браться, здесь мой шестилетний племянник разминался насвистывая “Калинку”.
Воно мені треба?…, та шо – авторитет тренера беззаперечний. Врятував дощ – втекли під скелю пити чай і їсти прянички. Діма не гаяв часу, лазив сам собі що міг під нависанням де було сухо, поклавши на мене мій прямий обов’язок страхувати. Але певно вирішив помститись за слабкість і відправив завішати трасу. Якщо хтось колись хоче навчитися лазити – най зразу завішує трасу! Кроки стають виваженими, рухи обдуманими, краєм ока слідкуєш де остання завішана відтяжка, рахуєш відстань до неї, множиш на 2, додаєш гальмівний шлях, паралельно думаєш наскільки то боляче впасти. Другим краєм ока слідкуєш куди далі завішувати мотузку і ще зважуєш, як то грамотно зробити. Все просто, все ефективно.

- Давай, Любаха, десять минут позора и ты внизу.
Вдалося. Він вирішив повторити те саме на сусідній, підказуючи куди класти руки й ноги. Падав дощ, пора було їхати на вокзал, я лізла і сварилась з Дімою за те, що він витискав мене з моєї зони комфорту: не хочу, не буду, страшно. Але й не було нічого складного в тому що я робила.
Верх нарешті.
-Самостраховка! - настав час самостійно перев’язатися вперше.

Processed with VSCOcam with c1 preset