Поїздка в Грузію почалася напряжно. Самій дивно, але в якийсь момент прийшов імпульс їхати, ніби щось покликало. І з оцих багаточисельних Вадимових пропозицій які я не читала толком ніколи. Зреагувалося на одну єдину, але миттєво. Я звикла жити за покликом душі, на своє здивування відгукнулася, але друзям вирішила нічого не казати. Паралельно пішла на заняття до тренера Андрій Качнов у Гіперіоні, зараз далі займаюся, лазити подобається. На бюджет погодилася. Але згодом у тому заплуталася – що за їжу, що за роботу, що за квитки. Всі записи в мене ясно що є. Завдаток за їжу перекидала з чужої картки, бо мама має доступ до моєї бухгалтерії. Я боялася, що вона пізнає прізвище гіда, і буде переживати за мої майбутні пригоди. За 235 євро мала бути куплена їжа нам на сходження, щось там в стилі аутдор харчування LyoFood, в районі Местії ми по плану мали пробути 7 днів. На цей час в нас було заплановано дві гори – Тетнульд 4850 по льодовій стінці 3б та Ушба 4700 по маршруту Габріеля-Хергіані 5б (маршрут Вадим, наскільки пам’ятаю, обрав в Местії). Тетнульд мав мені особисто бути на акліматизацію до Ушби, наскільки я зрозуміла. До цього я ходила Казбек 2а в липні 2017, але частенько тусуюся в горах і намагаюся підтримувати фізичну форму. Я навіть думала до цієї подорожі, що я витривала! Татко казав – міцна.

Перед тим, як скинути завдаток, я перепитала в месенджері, чі він мене не ображатиме. Хоча ображати – дуже розмите поняття. Маю прінтскрін. Текст можна трактувати агресивно, з гумором, недоречно – будь-як. Вадим купив мені квиток, та не відсилав на електронку на протязів трьох тижнів прохань про це. Фізично я купити квиток не могла самостійно. Я була в Словенії в горбах з Олександром Зубенко та компанією (нагадаю – з цим гідом та компанією мені було трохи крутіше, ніж ідеально), мені було там чудово, 3G пролітав рідко. Гапко в цей час був на горі, під горою, в Грузії, на схилі, стіні, позазоню, в пеклі, без зв’язку, хоч месенджер працював. А потім лист з квитком загубився і довго не знаходився. Мушу зауважити – всі його пояснення по затримці з відсиланням квитка були ввічливими та коректними. І ми разом чекали від компанії підтвердження бронювання. Чи то шукали його в папці «вхідні». Я казилася. В понеділок того тижня вранці набрала МАУ і дізналася, що мене немає в списку пасажирів. Нема квитка? Як нема? Тоді ми його купували спільними зусиллями он-лайн: я – на зв’язку з МАУ, Вадим без зв’язку з пекла. А ще замовили на вересень замість серпня, а ще оплата не проходила, а перед тим – підтвердження бронювання. А ще щось про ліміт на картці вже не пам’ятаю.

Весь цей двіж змушував мене відтягувати оформлення альп страхівки, купівлю якихось там дрібних речей до сходження, аксесуарів, не пакувати наплічник, не пастувати взуття. Часу лишалося обмаль, бо на останні дні попадала виставка нової колекції, зйомка в Ки нової серії одягу та якась мінімальна важлива зустріч-консультація по розвитку компанії, все було відносно невідкладне. Я вирішила не лупашити головою об стіну, як зазвичай, і відмовилася від поїздки. Ну. Нічого страшного. Подумаєш, час на це виділила, і позаймалася з тренером – не зашкодить. Також знайшла друзів, які мали мене підстрахувати по питанню повернення завдатку за квитки та їжу.

Через 10 хвилин після моєї відмови їхати Вадимові на мою електронку прийшли квитки.  Якщо чесно їхати я вже геть не хотіла. Десь тут до мене дойшло, що я тепер не спускатиму, і даватиму здачі неетично рівно настільки, наскільки була неетичною подачка. Ну що? Ми ж всі відчуваємо, коли хтось рубає окуня. Просто коли це дорога тобі людина – ти часто пробачаєш. Але коли твої гроші в когось, кому ти й життя своє плануєш довірити, і людина цим зловживає – це реально бісить. По дорозі на виставку в Одесу я гортала форуми про альпіністів, вчила вузли, згадувала все те, що вчив мене Качнов Андрій на заняттях та Діма Папашев у скелях. Плела вісімки на шнурках від кросівок, уявляла алгоритм прив’язування та згадувала щось там мінімальне про нагрузку на станцї. Чесно зізнаюся – виглядало це смішно зі сторони, але що? Перестрахуватися ж ніколи не буває зайвим?

В гори збирав мене Слава. Летіла я першим класом, бо інших квитків не було. Вадим у аеропорту мене не зустрів, хоч це було умовою мого вильоту (у листуванні). Зранку до вильоту я звязалася з подругою з Местії і знайшла собі друзів у Тбілісі. Просто так, про запас. І ще про запас взяла у друга 100 євро. І віддала ключі від квартири довіреній особі. А ще попросила подругу звязатися з духами гір і захистити мене. Останнє – точно робоче.

24/07 Местія, 1400h

В Местію ми приїхали на ранок, поселилися в готелі Ушба. На веранді – краєвид з горками, річечкою та дрібненькими будиночками.

20968013_10210224366226682_714558127_o

20993513_10210224368626742_2015224332_o

Щось трохи бавились з спорядженням, планували, навечір пішли в Лейлу (місцевий рєстік) на вечерю та вино. О 9 вечора почалися танці та співи, дуже круто, я трохи замріялася. Хочу, щоб в нас в селах з населенням 3 тисячі виступали хлопці і танцювали аркан. Я купила в них диск, знімала відео, і, коли почалися танці, охоче погодилася долучитися. Цього дня я також дізналася, що їжі, на яку ми дали завдаток 235 євро – немає. 235 євро на 7 днів це 900 гривень на день, єслі чо. Якшо всі з них провести на горі. Вадим казав. Я не пам’ятаю що саме він казав. Здається шо в нього ту їжу хтось віджав? Ну такє. Я можу помилятися і не буду тут стверджувати. Я була впевнена, що знайдеться достойна заміна мажорним субліматам у країні, яка відома фантастичними стравами. Ну і шо – я не парилась, я з двома чоловіками, суттєво старшими за мене, хлопці переважно більше хочуть їсти, я взагалі не думала переживати з цього приводу. Єдине, що я не врахувала – я не їм що будь, а хлопцям байдуже. А ше особливість мого організму. Коли я голодна – мені стає зле на раз. Негайно, погано і крапка. Це всі знають, і я стараюся ніколи до такого не доводити. Я попередила кілька разів про це і Макса і Вадима. В Лейлі ми з Максом розраховувалися за їжу. Згодом на трансферах – також. У гіда не було на то коштів, він нас попередив. Згодом про розрахунки ми не мали часу говорити з його ініціативи. Ввечері також в мене відбулася розмова з Вадимом на рахунок наших взаємовідносин як гіда і клієнта. Я взяла з нього обіцянку бути чемним знову. Чемний у моєму розумінні – це ставитись до мене як до людини, а не як до розхідного матеріалу. На ранок ми мали вийти на Тетнульд. Тетнульд ми мали йти без акліматизації. Тобто я, бо Макс Був роз ходжений, Вадим само собою. Макс зауважував, що мене треба вигуляти до того, я перепитала Славу, чи я це стягну. Він переконав що так. Я тоді ще не знала, що я стягну вверх і вниз, підряд. Тетнульд власне був акліматизацією до Ушби. Ушбу ми мали йти зразу після.

25.07 Местія 1400h – базовий табір Тетнульді 3600h

По обіді ми виїхали з Местії на базовий табір Тетнульд до старту нашого шляху. Вийшли ми з запізненням, мене це трохи засмутило, я хотіла мати час про запас. Водій вивіз нас до початку шляху.

20968183_10210224366386686_587988251_o

Макс знов згадував про горняшку, і про те, що вона могла мене вчепити. Я слухала неуважно, чисто покладаючись на відповідальність хлопців. Власне, того року на 5033 Казбек, жодного разу не відчула на собі її впливу. Вадим переконував, що я – сильна. По дорозі до базового табору відкривалися справді достойні краєвиди. Цілий Безенгійський хребет. А до того – льодовик Чаладі, гора Гестела, ну, хто був то знає. Вадим час від часу втікав наперед конкретно, мене боліла спина від буржуйського наплічника Arc’teryx, який дав мені Вадим (може не звична мені спина, але здається в якийсь момент мій наплічник був важчий за наплічник Макса). Я згадувала, коли ж мені востаннє було так важко йти? Не згадала.

20916962_10210224366666693_208099975_n

І чого – не зрозуміла теж. Капці були такі важкі, я відставала, сильно, весь час хотілося солодкого і води, чоло стікало потом і я ненавиділа себе за раптову слабкість. Нічого такого – на підході до базового табору звичайний трекінг, чесне слово. Через якийсь час Вадим мене розгрузив і нагодував. Я себе не впізнавала, чого мені так важко?

IMG_7211

Ми йшли кам’яною долиною, ноги не слухалися і далі хотілося пити. Згодом з’явився сніг, різко впала температура.

IMG_8420

IMG_7276

Ще через кілька годин нам показався Тетнульд, на заході опинилися на базовому таборі. Це 3600h, трохи дув вітер, там вже сніг, темно, без затишку. На плато з снігу по центру було невеличке голубе озеро з талої води, а ще трохи людей в наметах з різних країн. Ми скоро повечеряли та лягли спати.

IMG_8434

Я була втомлена вхлам і зовсім не могла заснути. Лягли ми в 10 вечора, а прокинутись мали о 2 ночі, щоб вийти на гору, трохи мало часу, щоб відновитися, насправді. Намет був вузький, місця дуже мало. Хлопці заснули одразу і крізь сон чи то хропіли, чи поверталися, не враховуючи, що поруч – я. Мені трохи діставалося ліктями та колінами. Я досить довго докладала зусиль, щоб заснути і вже змирилася з тим, що просто перетерплю це неподобство до 2 ночі, і в цю ж хвилину провалилася в неміцний сон. Коли прокинулася було дуже тепло. Відкрили намет, а там!!! Такє небо, зорі. Вони й правда ближче в горах, великі, дуже й дуже багато і блискучі, як мої оченята, коли бачуть ковбасу.

26.07 Базовий табір Тетнульді 3600h – Тетнульді 4850h – Местія 1400h

Всі групи вийшли на маршрут, тільки ми трохи затримувалися. Чи то повільно готували їжу, чи то довго збирали спорядження ( кошкі, льодоруб, наплічник, система, карабіни, реверс, самострах, рукавиці, шолом, ліхтарик, шо там збирати три години втрьох?). Я навіть встигла затемна намалювати стрєлкі лайнером. Снідали вівсянкою з яблуками. Це була перша і остання їжа у цій поїздці, яка мені нормально зайшла і вишла. Вишли о 5 ранку, затемна. Нагорі вже виднілися групи альпіністів, які нас обігнали. В нашого гіда був план – взути всіх по стінці. Ми пристали на його пропозицію. Я була сумна. Мене знов напружило спізнення по виходу. І я знов не встигала за ними.

20986152_10210224368146730_1193127238_n

Від базового табору йшли по льодовику. Поки я чекала Вадима і Макса внизу то змерзла, згодом не могла їх догнати, впріла. Стало жарко, пуховка була мокра начисто, роздягнутися не встигала. Вадим кричав, що не можна зупинятися, бо ми – на льодовику. Наразі це було поважною причиною, потім він кричав просто так. Вадим кричить без причини не рідше – просто йому хочеться. А в мене крик, особливо протилежної статі, особливо в екстремальних умовах – сліпа зона, попадання в яку небезпечне наслідками. Всі це знають, я не люблю коли на мене кричать. Та шо, ніхто адекватний не любить. Отож, він незумисно зривав запобіжник.

Підійшли під невеличку стінку, з кількох мотузок. Здається їх було 5, Вадим каже 2. В нас бачення навколишнього світу розбігається дуже сильно, в кожного своя правда. Почався набір висоти, де льодоруби не для прикраси, а інструмент руху. Це був мій перший досвід підйому по льодовій стіні. Ноги я забила вже тут. Якшо чесно – мені дуже сподобалося! На фініші тої ділянки нас чекало чарівне засніжене плато, з неповторним краєвидом. Світанок, горкі, Ушба та Ельбрус, холодно та містично.

IMG_7344

Вийшли на плато, насолодилися Кавказьким краєвидом. Темп руху мені був зашвидкий. Я її не бачила нормально навіть. Цю стіну, яку ми лізли, хіба по дорозі назад. Поки йшли до неї – було темно, по дорозі назад – був туман. І я вже знов була голодна.

IMG_7367

IMG_8467

IMG_8500

20938734_10210224368426737_1984342242_n

20938646_10210224368386736_1037194832_n

Вона не вертикальна. Градусів 70, ближче до верху може 80. Боже. Ці мотузки, їх було безліч. Страхував Макс, знімав спорядження теж. Я була не проти робити мінімум зусиль, тобто – просто лізти.Почали стінку о 7 ранку, а вийшли на хребет 14.30 – мляво та монотонно Якщо я не помиляюся, то це – 500 метрів набору висоти. На третій в мене забилися ноги. Пекли тобто, певно я щось не так робила. На п’ятій зкумекала, що скоро захочу пісяти і почала малєнько про це нагадувати. Вадим кричав, що ми помало рухаємось. Ми не кричали, коли він помало рухався. Я робила все на межі своїх сил ще внизу, от чесно – не халявила. На шостій вийшло сонце. Летів лід згори, це походу нормально, я прикривалася льодорубами і ховала лице. Лід бив троха боляче. Раз сильно лупнув в каску, стало смішно, це нормально. В Макса впала рукавиця додолу, це теж нормально. Знімати на телефон було недоречно, гоупро замерзла. Я рухала пальцями ніг і рук, щоб зігрітися, це теж нормально. Та і куди б ми ділися з тої стінки, там згрубшого – тільки нагору. На девятій я відкусила кавальчик шоколадки. На 13-14 я не могла нагружати ноги, просто закидала льодоруб якнайвище і витягувалася на руках, підпираючись колінками. Мені було важко. Деколи на станціях я хотіла кави і дрімала. Може це вона, горняжка? Але я не спала цілу ніч. Це було так круто, особливо. Висіти там у повітрі, у просторі снігу, льоду та каменю. Вадим постійно кричав, що я – слабачка. Нашо мене було сюди брати в такому випадку? Треба рухатись швидше. Щоразу вилізаючи чергову мотузку мене пекли ноги, і здавалося, що це була остання крапля. Я звикла до такого «остання крапля», знаю шо треба просто перечекати, мозок відключити. Всього їх було 17. На гребені я попісяла, через 5 годин, може більше. Альпінізм не для дівчаток. Все навколо закутало туманом. Лишалося 300 вертикальних метрів, але то і висота 4850, і втома, і час підтискав. Всі групи крім нашої вже давно почали спуск. Вадим помилився з прогнозами на рахунок моєї фізичної форми.

IMG_7374

Було байдуже куди йти – вниз, чи вгору на топ. Відчула втому. Відпочили, я сказала, що спробую йти вгору, якщо стане зле – дам знати і підемо вниз. Ну знаєте цю штуку – коли до вершини так близько, що просто шкода її не зайти. Був гребінь, трохи фірну, трохи снігу, трохи висоти. Вадим тримав нас на шнурку, ноги дякували, що я йшла, а не лізла. Зайшли. З криками, сварками, навколо туман, панорамок не зазняли, краєвиди не показувалися. Макс засмутився через то – він тягнув весь час з собою ширік. Я була далі зла. Загалом не страшно, нормально. На топі не хотілося нічого такого з розряду намалювати губи чи поправити волося до знимки. Була 5 вечора, підйом зайняв 12 годин, до базового табору треба було добратися засвітло.

20938926_10210224368466738_1381458410_n

За годинку пройшли місце виходу з гребня, ще за годинку – противний кам’яний спуск, який в кошках йти приблизно як на каблуках. Дівчата, які одягають 15 сантиметровий каблук, тепер я знаю як це, можемо позмагатися. Я так і не зрозуміла, чого ми їх не знімали ті кошкі, ділянка була довга, без снігу. Ще годинка снігових спусків. Там були тріщини, одну ми переповзали на животі (я з закритими очима ясно шо). Страшно не було. Близько 19.30 коло блакитного озера Вадим дозволив розв’язатися. Це означало, що найскладніше – позаду, Тетнульд наш.

IMG_8540

Я була втомлена. На базовому таборі о 8 вечора я сказала, що спробую йти вниз до Местії, якшо стане зле – розкладемося і ляжемо спати де стане зле. Я була голодна, і знала, що їжі – немає. Треба якось вниз. (якшо бути суперультра чесною, то варто зазначити, що був кавальчик сиру, і, здається, мівінка. Я вважаю, що це – не їжа, і той сир мені не заходив конкретно, але вибору не було) Вадим побіг наперед ловити 3G, писати родині. Казати що мені зле не було кому, я знов не могла його догнати. Макс зкумекав трохи мені помогати йти. Я перебирала ногами як ніваляшка. Я не вірю, що між базовим табором Тетнульді і станцією канатки, де нас забирав водій на авто, – 6 км. Не вірю. Навіть перевіряти не збираюся. Ми йшли ці 6 км 5 годин, вниз. Згодом Макс теж вирвався наперед – шукати вже то авто з тим водієм, який мав нас забрати. Я хотіла лягти спати прямо тут і зараз, в мене був спальник і каремат в наплічнику, йшла і весь час думала про це. Стане зле – ляжу на стежці. Час розрахували погано, я була впевнена, що ми блукаємо, безкінечно довго, темно і напряжно йшла двадцята година активного руху. Сушило. Я тримала в наплічнику ще грам 200-300 води, для непередбачуваних обставин. Стежку я не впізнавала, йшла навмання на світло ліхтарика, що горів десь километр попереду. Лягти поспати, а зранку розібратися хто я і де.

В Местії, як тільки зловила 3G, то одразу перевірила чи та гора, на якій ми були то був Тетнульд. Бо Вадим видавав так багато суперечливої інформації, я мала особисто переконатися. В хостелі вже всі спали. Я заснула голодна на шкіряному дивані на балконі. Зауважу – я була щаслива, але трохи зла. З носу трохи текла кров.

27.07 Местія 1400h

20916990_10210224368746745_1392052593_n

День пішов на відпочинок. Ми спали, їли нарешті, прали речі, мінялися фотками, ділилися враженнями. Мамуся кохана дала слабинку – мене то засмутило. Я притиснула її тим, що ми вже внизу, все позаду і добре, жива, поїла, маю чисті шкарпетки, на вулиці тепло. Я знала точно шо на Ушбу не піду вже. Вона, ясно шо, переживала. Моя мама не двіжова, не розуміє нашо мені це все, але терпить. Я її люблю, і час від часу отак вибішую. На обід я знову задрімала. Це був не сон, а якийсь політ. Щось там сталося в тому сні, щось змінилося, я так всім і не поясню, сама не до кінця зрозуміла. Тетнульд пішов мені важко. З носу текла кров час від часу. Сушило. Прокинулася я в сльозах чогось. Мабуть в мене організм чи психіка перегрузилися, чи дали збій. Нити при хлопцях не хотілося, і так знала шо рівень моєї фіз. підготовки на нулі. Мені чогось стало так сумно, що я не готова лізти ту Ушбу. Я давно не йшла так погано, ніби ж ходила в зал, трохи займалася. Я насправді чула себе найгірше, ніж у будь якому поході. До вечора я змирилася з думкою, що вона мені – непосильна. Незвично відмовлятися від своїх планів. Хочу, але не сьогодні, не завтра, ніколи. Ну і не мріяла я про неї ніколи, щоб аж так, як хлопці на заставку ставлять. Я бачила, що Вадим менжується. Він або був конкретно злий, або думав мені сказати, що я не можу йти. Або думав собі якийсь хитрий план. Я була готова лишатися і йти з Ірою на озера, купатися, загаряти, пити винце і читати книжку. Навечір ми з Ірою  пішли у ресторан їсти курку та кавун. Я трохи видихнула. Але лице підпухло.

20979441_10210224368826747_63552811_n

20937807_10210224368786746_1593436799_n

28.07 Местія 1400h – Базовий табір Ушба 3000h

Вранці Вадим довго переконував мене спробувати свої сили. Це було трохи дивно. Я ж хотіла якось втекти, або додому, або морозива, або попрацювати нарешті. Здалася мені та ваша Ушба, теж мені. В Макса горіли очі, його бажання підніматися було очевидне. Мені було лінь. Лінь-лінь-лінь, вічна велетенська лінь. Я собі могла тільки уявити, як мені там буде, якщо Тетнульд 3б, а Ушба 5б. Спокуса втекти від цієї затії була непереборна. Чому? Чому я таки пішла? Я подумала, шо піду на базовий табір, гляну як шо. І якби шось – піду вниз сама, там не далеко.

20960867_10210224368906749_1766178011_o

Зібралися на вихід ми знову запізно. Оту зайву годину, знову, чому не лишити мені на підйом? В групі так важливо, щоб був однаковий темп.

20987927_10210224368946750_2054313429_n 20979494_10210224369026752_2085500353_n

Вадим взяв коней для завезення спорядження до базового табору. Поки ми їхали в Мізері на обрії вже було видно її. Яка ж вона величезна та злосна! Гостра та якась дика. Але коли підійшли до базового табору, вона ставала все ближче, чи то з іншого ракурсу виглядала покірною і  приступною. Небо було чисте, прогноз казав клір. Я вже хотіла туди, прокинувся якийсь спортивний азарт. Я добре пам’ятала, що залізти можна на майже гладку вертикальну стіну. Коли підходиш ближче то починаєш читати рельєф, все стає доступніше, і так, крок за кроком реально здолати будь-що. Снігу на Ушбі було мало.

20938040_10210224368986751_1936876485_n

-Вадим, а на горі тепло?

-Любця, а на горі тепло?

Наші звичайні діалоги. Це як вчителька зі школи, яка викладає настільки завернуто, що ніколи не допетраєш, що вона хотіла тим сказати.

-Вадим, а до базового табору йти далеко?

-Любця, йди додому.

Тоді нашо було зранку переконувати мене сюди йти, що за дурна безглуздість?! В темряві по дорозі до місця ночівлі ми переходили на особисті образи та відверті суперечки. Я перша назвала його козлом. Коли намет було встановлено я без вечері та жодного слова запхалася в спальник і заснула.

Нашо я тут? Це питання крутилося в мене в голові постійно. Якого біса маю слухати це все? За свої ж гроші. Для чого впрошувати приїхати сюди, а потім доводити до ручки. В мені вже який день зріло дике непереборне бажання помсти. Якоїсь дрібної. Наприклад в сні зубною пастою замастити. Або вкрасти туалетний папір. Або при наступному хамстві дати ляпаса. Але і пасти і паперу було обмаль – в гори ж йдемо. Крізь сон я весь час хотіла щось придумати, якось з того всього вирватися. Вночі періщив шалений дощ і прийшли німці. Гриміло як на війні, крізь тент було видно червоні блискавки. Я чогось крізь сон думала, що ми такі вийдемо нагору…

29.07 Базовий табір Ушба 3000h

На світанку я наївно чекала що нас розбудить Вадим. Ранок був сонячний. Як ж багато цих факторів, що впливають на сходження. Фізичний стан, спорядження, погода, стан маршруту, харчування, згуртованість команди, мотивація кожного, якийсь там бойовий дух? Має бути чітко все, що залежить від тебе. Добре їсти, достатньо пити, нормально спати. Крем для обличчя, щоб не згоріла шкіра. Окуляри з боковим закриттям променів, щоб не спекти об сніг очі. Водонепроникне взуття зручне з рантами під кішки. Теплий спальник, хороший каремат, зручна термобілизна, вовняні шкарпетки, обов’язково фліс, мембранна куртка, на вечір та для зупинок – пуховка, три пари рукавиць мембранні, для роботи на снігу та шкіряні, оці всі, Боже.. льодоруби-реверси-мотузки-кішки весь цей безмежно дорогий альпіністський хлам, і це я ще не йшла перша ніколи. Нічого не забути. Все розрахувати. Зарядити батареї. Пити, їсти, дихати. Рухатись швидко, не щьолкати, і дуже уважно чути себе. Оце я собі дуже зауважила. Слухати себе.

З нами тусили німці, дядько Матіаш та племінник Крістоф. Матіаш розповідав про якісь великі серйозні гори, в яких він був. Макс дуже уважно слухав його, з захопленням. Радились, чия зв’язка піде скорше. Вони виглядали досить переконливо. Ми казали, що підемо позаду. На момент написання цього тексту 18.08 вони ще не спустилися з Ушби. Тобто. Ми ж повернулися 1.08, а їх до сих пір немає. Рятівники шукали – не знайшли, до родини не виходять на зв’язок. Всім зрозуміло, що це може означати. У високих горах це теж – нормально.

IMG_8669

Вадим сказав, що скелі мокрі, і вийти ми не можемо. Він сидів цілий день в мережі, шукав прогноз погоди, гортав інстаграм та листувався (читай безглуздо на виключно мою думку садив батарею, мене знов брало зло). Ми з Максом то спали, то тинялися в наметі або десь поруч. Я встигла відпочити. Біль в м’язах, здається, почав минати. Але якось шалено боліла спина далі від наплічника. Навечір ми знову розсварилися ще більше. Вадим просив павербенк, бо посадив свій телефон, я не давала, бо берегла заряд на 3 дні на дикій горі для дзвінка рятувальникам, наприклад. Він не давав за то запальничку зготувати їсти на пальнику, дитячий садок. Я пообіцяла собі, що ще одна суперечка – і я піду вниз без попередження. Лиш не розрахувала, що скоро ми зв’яжемось. Вадим пішов спати окремо поруч з наметом. Я засинала. Як ж мене то дратувало – оця постійна зміна планів. То йдемо, то чекаємо, то вниз, то нагору, то є шанси зайти, то часу забагато часу, то нема? Як на мене на Ушбу треба більше ніж три дні до літака, але я хіба в тому щось тямлю? В нас лишалося часу рівно на сходження без жодних запасів. Ми повечеряли мівінкою. Вечеряли окремо, це була остання мівінка, яку ми їли.

30.07 Базовий табір Ушба 3000h – поличка для спання на 4100h

О 5 ранку я прокинулася на підйом. Навколо був туман. Вадим та Макс спали. Ну й добре) Я втішилася, додолу спустимося, на трекінг підем, втечу від них, покупаємося з подругами, морозивка поїмо. Німці збиралися на гору. Світало. Пробувала розбудити Макса, Макс сказав, що Вадим має оголосити вихід перший. В мене почалися критичні. Альпінізм не для дівчаток. Та, болів живіт, та, було так собі.

Вадим розбудив нас о 7:

-Збираємось встаємо, скільки можна спати, я шо? Маю заставляти вас туди йти? Я там був.

Мене знов не покидало почуття, що вийти ми могли раніше, та хіба я можу знати достовірно.

На сніданок ми їли чай з лимононом, була ше халва, я не їла(мене від неї нудить). Німців наздогнали скоренько. Пройшли льодовик, зняли кішки на камінні. Йшли середнім темпом з запасом. Важко не було, але я була голодна.

IMG_8981

20987777_10210224369066753_1349890456_n

Вадим знову просив павербенк.

- Я не знаю куди йти, бо в мене розрядився телефон і я не можу подивитися GPS маршрут. WTF??? Це їх в тій школі гідів вчать? Туману ж нема? Як не знаю куди йти? Мативасилева, це він таким чином хотів виманити в мене павербенк, заряд якого я сумлінно гріла теплом свого серця під термобілизною на 4 дні, щоб не змерз. Йти? На Ушбу? В перший день з посадженим телефоном з самого ранку? Без зв’язку? Та чхати на маршрут в біса. А рятувальники? А прогноз погоди, який може змінитися скоренько. А на крайняк хоч шось комусь? Подзвонити? Написати? Це мене вибісило конкретно.

Вже вдома я дізналася про нюанси з аптечкою і те, що у Вадима не було препаратів. Про це він сам написав десь там у коментарях, якийсь там дексаметазол, ше там що? По суті альп страховка захищала більше його, ніж нас, вертоліт прилітає у Грузії не скоро. Якби шось не так – без препаратів та зв’язку з розрядженою батарейкою у перший день. Сподіватися можна було тільки на духів гори))) Не знаю наскільки це професійно. Юридично він правий по медикаментах, а так чисто морально? В мене немає жодних алергій, мене перед виходом ніхто про це не питав.

Ми разом почали шукати петлі. Я віддала павербенк. Його доречі стає рівно на два заряду батареї в нормальних теплих умовах – читай на два дні для одного телефону, хоч на ньому написано більшу ємність. На цей момент він був вже не повний. Почався підйом по скелях, такий собі? Не складний. Йти було нормально. Макс ліз позаду і забирав все спорядження, знову, я посередині, тобто друга. Дуже гарно летіло каміння. Великє, швидко, розганялося і зачіпало з собою ще таких ж, збирали кам’яну лавину і несли додолу. Розбивалися об стіни і на маленькі кавальчики. Все відбувалося миттєво, попахувало паленим. Це мене заворожило. Якби пішло десь на нас, то можна не ховатися, і так кришка, але гарно. Страшно не було. Німці йшли паралельно. Деколи обганяли вони нас, деколи ми їх. Як на мене вони йшли так собі, не можу дати оцінку. Ми просто такі собі, неходжені, а вони ніби досвідчені. Вадим виділив мені два персика, бо я вічно нила про їжу. Другий я віддала Крістофу.

IMG_7542

Гора була мені особисто привітна то точно. Багато живого каміння. Отак ніби Макс зовсім близько позаду кілька метрів, або німці і все, я можу лізти як каракатиця, щоб зайвого не спустити. Під ногами як велика галька, все динамічне. Або не мож різко зачепитися за будь шо, мусиш перевірити шо саме ти чіпаєш. Вадим пояснював як де пролізти, але в мене була завжди своя методика. Вигадала собі свою скелалазну смішну позицію – я дивлюся куди класти руки і ноги реально коли в горах і мало сил, перше підсуваюся ногами скільки мож, за інакших умов рельєф не читаю, навіть не знаю шо це. Коли дійсно треба – дивлюся всіма очима заздалегідь наскільки можу, під час руху використовую усі максимально безглузді дієві розташування тіла, навіть якщо шось застряє, або треба використовувати допоміжні неальпіністські приладдя. В горах якихось таких, ніхто не рахує, наскільки ти чисто лізеш. Часу мало, їжі теж, але за відтяжки я не хапалася, сила звички. Та шо, відтяжок було мало, проміжних точок опори теж – мало ж часу, рельєф дозволяє. Вадим знов був злий. Я думаю він переживав за нас, розумів добре, що ми геть не орієнтуємося в тому, що відбувається.  На цій горі він кричав на мене менше. Я була голодна, але багато вже не пискувала – економила сили і нерви. Макс страхував як вмів, троха смикав. Я чогось перевіряла вузли-карабіни далі, це смішно – я не тямлю в тому нічого. Пролізти як Вадим мені не вдавалося, згодом я запропонувала страхувати.

IMG_7687 IMG_7677 IMG_7803

Так минув день. Деколи показувалася Ушба, гарна.

20938642_10210224455028902_1095490132_n

Шо все буде добре зі мною особисто я знала точно, без сумнівів, зайшла з горою в ментальний передзвін. Зв’язку в мене не було, була довірена особа, яка чекала коли я вийду в мережу. Мережі не було, мій оператор був з лажовим покриттям. Близько 8мої вечора почало темніти. Сонце зайшло різко, стало зразу холодно. Вітер чи з’явився, чи відчувся. На мені була термобілизна, полартек, пуховий сведрик, мембрана 50тисяч, ще зверху пуховий жилет.

Темрява трохи напружувала. Йшла 11 година лазання вгору, ніби нічого складного, але хотілося знайти точку опори під ногами. Останні станції мені геть не подобалися. Хіба за це можна страхуватися? Я просила Макса зафоркати станцію, та він змерз в руки. Близько 10 вечора Вадим терміново знайшов поличку для ночівлі. Закликали німців долучитися. Я вирішила шо зранку піду вниз, або лишуся тут, але не вгору. Я не люблю спішити і люблю хорошу компанію. Десь там післязавтра в нас мав бути потяг на Тбілісі. Ми повечеряли…чим там? А, здається ми не вечеряли, попили води з вітамінкою. Це той день, коли за 11 годин лазання та 1100 метрів набору я з’їла 2 снікерса.

Вночі я сповзала додолу – поличка була під кутом. Крістоф спав в моїй голові, поруч стінка, з другої сторони Макс. Було тепло. Вниз було дуже далеко, а вгору – рукою подати. Я цілу ніч сповзала. Спали ми зв’язані також, в системах. Прокидалася і геть не могла зрозуміти, де це я. Вночі я перев’язала себе на якусь відтяжку вище. Вилізла головою на Крістофа і тоді, нарешті, заснула. Наді мною висів мішок з льодом на ранок, щоб топити воду. Вранці я прокинулася в напів мокрому спальнику.

31.07 поличка для спання на 4100h – 4400h- 3600h поличка для спання номер 2.

IMG_7761 IMG_7785

Цього ранку я знов оголосила, що не хочу догори. Блін. Та вже й з Максом і з німцями можна було йти далі. Але ото з Вадимом мені на шнурку було просто психологічно важко, я намагалася не звертати на це уваги. Знову. Вадим сказав, що або лишить мене прив’язану до станції на цілий день, поки вони не повернуться, або ми підемо вниз. Я була згідна йти вниз. Набраної висоти було мені достатньо. Вражень теж. Макс хотів нагору. Вони пояснили мені, що так не робиться, що ми команда. Я відповіла, що йду, але тільки заради них двох. Якщо хтось передумає йти вгору, то в цей момент буде 2 людини з 3 з таким рішенням, і ми почнемо спуск одразу з любої точки. Був туман.

20938667_10210224454908899_167780785_n 20938978_10210224454788896_783078704_n

Якщо не помиляюся – ми вийшли о 10 ранку. Снідали чайочком з казинаками. Я не знаю точно, але мені знов здається, що вийти треба було скорше. Особливо в цей день, коли попереду було найважче. Завтра о 19.00 ми мали виїхати з Местії на літак. По дорозі зустріли групу, яка поверталася з вершини. Хлопці казали щось про те, що є ділянки, які треба лізти з самого ранечку, бо потім вони стають мокрі. Я слухала не уважно. В нас все одно був тільки цей день. На літак я спізнитися не мала права, в мене через кілька днів була виставка в Астані, до того – дві зйомки і купа невирішених робочих питань. Й так графік змістився через перенесену дату повернення.

Німці йшли паралельно. Показалося сонечко, гора була зовсім дика. На підході до Бастіону чути було як тріщить каміння десь поруч, сильно. Звуки схожі на грім грому під час грози. Заворожує. Під самим Бастіоном почалися, нарешті, цікаві ділянки. Мені трохи заважали німці, не хотіла на них пустити камінчиків. А ще ми з ними перетиналися весь час з шнурками. Страхувала переважно я, Макс помогав шнурку не плутатися. Макс весь час мріяв, що ми туди заліземо, і як це буде звучати – гарно. Мене це смішило, я про успіх думала би вже внизу, на травичці, а поки треба було не щьолкати, а працювати зосередженно.

20945594_10210224454948900_287464212_o

Під Бастіоном Вадим почав оглядати варіанти проходження стіни. Було 14.30, вже з’явився вітер. Темніє о 20.00, може 20.30, тобто до полички на 4100 треба було б зайти засвітло. 300 метрів догори і 600 вниз. Наскільки я пригадую – ми і набирали і скидали 100 метрів годину, хоч не думаю, що витримали би цей темп на Бастіоні. 900 метрів, 9 годин, я собі порахувала, і прикинула, що це буде не просто. Бажано ж засвітло потрапити на місце, де ми лишили спальники. Бажано, звичайно, можна лізти і уночі, після вершини, без їжі, можна все) Макс спитав, чи на Бастіоні є шось складне. Трохи кумедне питання, бо ми ще навіть не витягали скальніки, а для чогось ми їх та взяли?  Вадим пояснив, що на цьому моменті ми маємо дати згоду на те, що компенсуємо йому літак, якщо спізнимося. Я вже не пискувала, берегла сили, чемно відмовилася. Максим засумнівався, думав, прикидав. Я зловила цей сумнів і почала його активно розкручувати на спуск, переконувати.  Я впевнена, що Вадим десь на етапі наших сходжень передбачив і запланував саме такий розвиток подій. Мене влаштовує.

Німці пішли нагору. Ми нарешті вниз. Німці що? Там і лишилися? Хто знає.

IMG_3487

Настрій мій скочив вище Ушби, я реально втішилася. Я дуже хотіла потрапити на ніч в Местію. Це було смішно і наївно, але я чогось вірила, що ми дойдем вниз скорше. Досвіду по спуску в мене не було до цього, щось там один шнурок на скелях Довбуша, не знаю чи рахується. Спуск займав теж годину на 100 метрів. Макс був трохи втомлений, чи то неуважний, Вадим спішив, злився, кричав знову, висмикував у Макса мотузку, все було якось доста нервово. Літали мотузки, реверси, динамічно, одна за оджною мотузка з одним і тим самим алгоритмом дій. Я старалася уважно все перевіряти і помогати Вадимові. Мотузка в нас була 50 метрів, її не ставало від станції до станції. В одному місці Вадим хотів зрізати через якийсь новий кулуар, мене той кулуар страшно лякав, страшенно просто. І те, як ми мали там пройти, я достовірно не знаю як, але чисто інтуїтивно дуже не сподобалося. Також ми не знали, чи в тій прірві є проміжна станція, місце було на мій аматорський погляд доста живе. Ми впросили гіда йти звичайним шляхом. Я збрехала, що бачила, як там летять каменюки. Летіли вони там вже аж вночі.

IMG_8852

Кілька годин йшли затемна. Я була втомлена, хотіла спати, але настрій був нормальний. Вадим розповідав, що хтось там йде Ушбу тиждень з наметом і п’є чачу вечорами. Ми з Максом сміялися, що теж би так хотіли. З наметом, тиждень, чача, рай. Як на мене – нормально мати кілька днів на запас на таку гору. Заснули на 3600, як тільки знайшли більш менш достойне місце. Вночі хлопці хропіли, я не могла заснути. Мене будив той кам’яний гуркіт поруч. Страшно не було.

1.08 Поличка на 3600h – Зугдіді

Світанок. Заради цього точно було варто сюди йти.

20960817_10210224454988901_1851673969_o

IMG_7853 IMG_7879 IMG_7872

Тут вже Максим фотографував багато. А ше Макс був троха сонний, чи вже втомлений, чим регулярно вибішував Вадима. Я не розслаблялася поки шо. Краєвиди були чудові. Голоду я не відчувала чомусь, коли пила воду то чула вітання від підшлункової.

IMG_7899 IMG_7920 IMG_7937

IMG_8973

На базовий табір прийшли в обід, зустріли хлопців з Ки, хлопці пригостили «Оленкою» і чаєм. «Оленка» не заходила, але я її запхала. Лимон з’їла, задється, цілий. Лимон був такий добрий, я ледь ним не вдавилася.

20951834_10210224455268908_1042684995_o 20952128_10210224455188906_1013537612_o

Водій забрав нас внизу коло річки. Часу було обмаль, в Макса літак був вже вночі з Кутаїсі. Водій запросив на обід. Я накинулася на їжу, ми підбухнули чачі, лице палало, шлунок, нарешті, запрацював. Вадим не спішив, щось там жартував, що ми спізнимося всеодно.

В хостелі в Местії ми посварилися з газдинею. За наші ночі на балконі, наскільки я зрозуміла, з нас грошей або не брали до цього, або наше перебування там не обговорювалося. Ми пішли митися, і використали всю воду з бойлера, якої не стало для жителів з дітьми. Я не могла не прийняти душ, це ясно. Почалися сварки, я пішла залагоджувати питання, розрахувалася за душ, чи за балкон, не знаю за що це. Які там були домовленості до цього – теж не в курсі. Вадим злився на грузинську негостинність. Ну, такоє.

Машину чекали в «Лейлі», хлопці випили по 2 пива, я одне, холодне, була спека, прийшли Іра і Стас, ми з Вадимом почали знов гризтися, він штовхався, я пискувала і давала здачі, як вміла. Взагалі нам на цьому етапі варто було сідати якнайдалі один від одного, бо іскри пролітали добрячі. Я намагалася не газувати, бо ми були вже на шляху додому і не зв’язані. Підїхала машина, ми поїхали у Зугдіді. Я зізналася, що маю 100 євро, про шо не казала раніше. За трансфери платили ми знову з Максом, може навіть вже тільки я. В Зугдіді на вокзалі Макс та Вадим почали виясняти стосунки по грошах, Вадим щось казав про картку, яку він не знає де шукати з трьох баулів. Наскільки я зрозуміла, Максу не було за шо доїхати в аеропорт. В мене також вже закінчувалися ті 100 євро. Коли я прийшла з каси Макса вже не було. Я була вже знову голодна, дуже.

2.08 Тбілісі – Ки.

Вранці в Тбілісі ми поснідали та чекали часу, щоб їхати у аеропорт. Гроші в мене вже закінчилися, картка була майже порожня. Ніяких сувенірів я вже не купувала, ясно шо. Сніданком пригостив Вадим. Я їла обережно, заходило якось дивно. Ми почали перепаковувати і трохи сушити речі прямо у ресторані. Вадим згрузив мої особисті речі мені у ручну поклажу, А у вантаж дав своє спорядження. Мушу зауважити – спорядження у Вадима гарне, дороге, свіженьке, з таким йти приємно. Я мала транспортувати сумку до Ки, а згодом передати на Львів. У Вадима була пересадка у Ки до Львова. Ше ми довго чекали якогось друга, який мав лишити один баул в себе. Я замучилась від непевності і підстав, і поїхала до аеропорту сама. Видихати я збиралася тільки тоді, коли пройду чекін. Три години в літаку я не могла всидіти на місці, уявляла смажену картоплю, салат, сало, хліб, ковбасу, що саме і у якій послідовності я буду їсти. Ки зустрів спекою.

20979909_10210224455468913_1459145571_n

Ми розійшлися в аеропорту з Вадимом, я дочекалася його баул. Мене зустрів друг, який привіз паніні і прийняв емоційний удар на себе. Я трохи нила, скиглила і обурювалася.

Наступного дня я першою машиною виїхала до Франківська вирішувати термінові робочі питання. По приїзду звалилося стільки справ, що я трохи вражена. Я щойно переїхала до Ки, працюю дистанційно з своїм виробництвом у Франківську та пробую просувати свій бренд тут. Речі з Грузії в мене ще далі не розпаковані, крім мокрих. Згодом я полетіла в Астану на виставку, ще згодом дізналася, що Каті і Максу Вадим далі не пересилає заборговані гроші. Це не мої справи, але вони мої друзі, нехай поверне (Каті, здається, вчора повернув. Максу ні, бо не знає скільки, бо не записував. Якшо я помиляюся – нехай виправить мене) Я мала розрахуватися з ним 15 серпня, але він плутається в розрахунках, і надалі говорить мені невірну суму, більшу. Я не відмовляюся платити, це не в моєму стилі, ану нехай хтось скаже з ким я не розрахувалася? Але нехай порахує рівно стільки, скільки я винна. І так сума мінялася, але записи в мене є. Речі його далі в мене, цілий той баул, додому я попадаю рідко. Кілька разів пробувала зв’язатися з Славою щоб передати, не вийшло. Так, я знаю що пройшло вже 2 тижні. Реально не встигаю. Сама нести речі на нову пошту не буду, друга просити не хочу, він і так мені той мішок заліза тягнув на 4 поверх. Кілька днів тому Вадим закинув мене у чорний список і почав писати листами якісь недолугі погрози. Мені зірвало запобіжник, я не хочу шоб він там десь мене брудом поливав. В мене репутація у Франківську хороша, не для того я її роками випрацьовувала. За всі свої дії, слова, тексти готова відповідати. Ні, я не біла і не пухнаста, а чорна і з кігтями. Кому треба можу надати прінскріни. Та, я жива здорова і щаслива. Ну, подумаєш, імунітет впав, волосся випало пів голови, нігті поламалися і стала експонатом найгіршого взірця шкіри у свого косметолога.

Але вважаю, що сервіс такий собі був, на стички я не підписувалася. Розряджений мобільний, медикаменти, відсутність харчування – теж так собі. Емоційне виснаження готова пробачити – з ким не буває. Дякую, Макс, за гарні фото. В гори поки що не хочу.

Сьогодні-завтра 19-20 серпня в мене виставка у Ки, приходіть) Десятинна 12, Всі Свої, -3 поверх. Приносіть ковбасу дрогобицьку!